Петро Зотович Андрухов прийшов в моє життя в далекому 1963 році. До нас прийшов новий вчитель історії. І чи могла я тоді знати, що знайомство з ним окреслить моє життя, мою професію.

... До класу зайшов високий, симпатичний чоловік і почав урок історії. Історії, яка для багатьох учнів була важким і нецікавим предметом. І вже с перших уроків ми зрозуміли, що до нас прийшов романтик, друг. Петро Зотович стає класним керівником нашого 8-А класу. Створює в Острозькій СШ №1 кімнату-музей В. І. Леніна. Але не ленінська біографія його цікавила. Навколо себе групує велику кількість учнів, яких привчає до пошукової роботи, вчить любити свій край, свою школу. Ведеться велика переписка з колишніми випускниками школи, ветеранами війни.

Вперше учні старших класів їдуть в Карпати, на Говерлу. Це була ідея Петра Зотовича. На кожному уроці історії він відводив 5-7 хвилин, на протязі яких ми могли говорити про подорож на Говерлу, мрія про літо, про Карпати. Для нас це були незабутні хвилини, бо більшість з нас жило тоді дуже скромно. Для багатьох спілкування з такими людьми як Петро Зотович було справжнім щастям, вселяло віру в світле, щасливе, спокійне майбутнє.

Закінчую 8 клас, а в 9-ому – інший вчитель історії. Починаються проблеми з предметом, які не закінчились до випускного класу. Причина – не прийняття мною методики нового вчителя, порівняння його з Петром Зотовичем.

Результат – небажання вчити історію. А в цей час Петро Зотович переходить працювати в Острозький краєзнавчий музей.

Я закінчую школу. Подаю документи до Рівненського педагогічного інституту. Не вступила. Повертаюсь до Острога. Починаю шукати роботу, але марно. Одного дня зустрічаю Петра Зотовича, він з захватом розповідає про свою нову роботу, запрошує прийти до музею. На слідуючий день я прийшла до музею, і почила приходити щоденно, хоча вільної посади не було. Час йшов, треба було заробляти стаж, і я пішла працювати в Змішторг.

І ось 21 січня 1967р., в суботу, відкриваються двері робочої кімнати, заходить Наталя Антонінівна Кващевська (працювала в музеї майже 45 років) і каже: „Петро Зотович” сказав, щоб ти зараз же прийшла до музею. З’явилась вільна посада”. Через кілька хвилин я була в музеї. І ось в ньому я вже 38 рік.

До речі, Наталія Антонінівна була одинокою. Петро Зотович на протязі всього життя опікувався нею, провівши її в останню путь.

Петро Зотович покликав мене і я йому за це вдячна. Бо ні одного разу не пошкодувала, що зв’язала своє життя з музеєм. Але про це далі.

Розпочалась цікава робота. Хоча я працювала доглядачем в залі, Петро Зотович відразу ж націлив мене на вступ до вузу, на роботу наукового працівника. До вступу лишалось 5 місяців. Він розробив індивідуальну програму для мене. Був дуже суворим і вимогливим, щоденно контролював мене. Результат – вступ до Київського університету ім. Тараса Шевченка (на заочне відділення). Як тільки з’явилась вакансія, Петро Зотович перевів мене на посаду молодшого наукового працівника.

Він був вродженим музейщиком. І я багато, багато, багато разів повторювала і повторюю собі, що Острозький музей міг стати окрасою і перлиною України, якби Петро Зотович Андрухов директорував. Але чвари деяких наших працівників привели до того, що він пішов з музею. Хоча музей – це була його стихія. За неповних 2 роки: капітальний ремонт приміщення, монтаж системи водяного опалення, перебудова кількох експозиційних вузлів, робота над створенням музею історії релігії, відновлення інтер’єру круглої вежі, побудова ходу в підземелля замку.

Нас було небагато (Олексій Петрович Фридрих, Наталя Антонінівна Кващевська, Борис Митрофанович Туржанський, Я), але ми боготворили його.

Ми не були великими спеціалістами музейної справи, але ми були з Петром Зотовичем, вірили йому, мали одну спільну мету – перетворити Острозький музей в осередок культури і знань. Ми всі цього прагнули. Петро Зотович був великим романтиком, натурою поетичною, а трішечки авантюристом, вмів ладити з людьми, міг і насварити, але вмів і втішити, пожаліти.

Я дуже любила його і поважала його, бо він дав мені професію, яка дала мені змогу розповідати дорослим і дітям про красу рідного краю, про його славну історію, спілкуватися з людьми різних поглядів і уподобань. І не зустрічі з „великими” вражали мене. А зустрічі з людьми, які любили свій край, свою історію, які з благоговінням вступали до залів музею в 1967р., після ремонту, який зініціював Петро Зотович, знімаючи взуття. Так гарно, чисто, затишно і урочисто було в залах музею.

Вже в музеї Петро Зотович почав писати наукові статті. Згодом наукова робота, робота по підготовці краєзнавчих читань „Острог на порозі 900-річчя” стануть головними в його житті.

Але це вже інша сторінка його життя. Ще раз з теплотою і вдячністю хочу згадати Вас, милий і добрий Петре Зотовичу.
Важким і трагічним було Ваше життя. Але ніколи, при зустрічі, Ви не плакались і не шукали співчуття.
Ви жили і творили.
Хай Бог, який бачив всі Ваші добрі починання і такий важкий життєвий путь дасть Вам вічний спокій і вічну пам’ять.

Головний зберігач Державного
Історико-культурного заповідника
м. Острога
Лариса Мазуренко